Якось ми з Євгеном веслували річкою Коник на каяці. В кінці довгого рукава треба витягнути каяк на берег і перенести через дамбу, що відокремлює Коник від Галерної Затоки. Тож ми сильними змахами весел спрямували наш човен до берегу, і я вже висунув ногу за борт, і аж тут я побачив собаку.
Я не дуже, взагалі, люблю собак. Коти завжди сповнені глибокої внутрішньої гідності, самоповаги і статечності. Собаки натомість тварини скандальні, галасливі і напрочуд позбавлені почуття гідності. Але цей собака вигідно відрізнявся від свого метушливого племені. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд. Це був, я сказав би, пристойний пес, безтурботний, сповнений гідності і спокою. В глибокій задумі він зручно облаштувався в мілкій водичці саме в тому місці, де ми мали б вилізти на берег. Його шубка встигла прибрати приємного, по справжньому весняного зеленого відтінку, щось між свіжим смарагдом молодого клену і світлішим відтінком свіжого салату. Це був не якийсь худорлявий пес, його добре розвинені груди і черевце випинались з води.
Я відчув докори сумління, що своїм кросівкою потурбував цю спокійну і сповнену гідності істоту.
— Гадаю, – сказав я Євгенові, – нам зовсім не варто турбувати цього пса.
Євген сказав, що ідея вилазити саме тут вже не здається йому аж дуже захопливою.
— Ми можемо пошукати геть інше місце для того, щоб вилізти на берег.
Євген погодився і висловив думку, що ми цілком могли б повеслувати ще декілька кілометрів.
Я запитав Євгена, чи можу я, на його думку, підхопити тиф від води, яку я щедро наляпав на себе, налягаючи на весло. На думку Євгена, це навряд було можливо, але у будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму про це напевно.
***
Опублікувавши попередній допис на своєму каналі, я із певним здивуванням виявив, що не всі читачі зрозуміли історію про собаку, значну частину якого я запозичив з твору відомого англійського письменника Джерома К. Джерома.
Так, ось, пес, про якого йшла мова, був дохлим. Цитуючи інший відомий твір з царини англійського гумору, this dog is no more! It has ceased to be! It’s expired and gone to meet its maker! This is a late dog! It’s a stiff! Bereft of life, it rests in peace! If you hadn’t nailed it to the perch, it would be pushing up the daisies! It’s rung down the curtain and joined the choir invisible. This is an ex-dog!
Власне, в історії із собакою я не міг не згадати ще одного відомого англійського класика, Джеральда Даррелла, “Сад богів” (найулюбленішу мою книгу з грецького циклу).
— Метеоризм! – задоволено пояснив полковник. – Уся ця неперетравлена їжа гниє і виробляє газ, ясно? Він роздуває тушу, як повітряну кулю, і бегемот спливає догори. Черево роздувається вдвічі проти природного, і, варто тільки ткнути – джжжжж, все одно, що проткнути дирижабль, наповнений фекаліями, ясно?
Тут в неявному вигляді згаданий і ще один твір англійської літератури, але його я пропоную читачеві віднайти самостійно)
Англійський гумор дуже складний, як відомо. Тут треба сісти, як слід подумати, – і сміх гідно втримати.