Поблет — маленьке місто у Каталонії, відоме насамперед укріпленим монастирем Санта-Марія-де-Поблет. Монастир Поблет — один з найбільших монастирів Іспанії. Він був заснований графом Рамоном Беренгером IV в середині дванадцятого сторіччя і належав ордену цистерціанців. В Каталонії є ще два відомих цистерціанських монастиря — Санта-Креус і Вальбона-де-лес-Монжес. Офіційний сайт монастиря — https://www.poblet.cat/ca/.
У монастиря високі вежі і грубезні стіни, тому що паралельно він слугував Барселонським графам і Арагонським королям замком. А церква абатства — місцем останнього спокою.
Це внутрішня стіна із вежами.
2. Брама другого кола стін. Споруда ліворуч — монастирська виноробня. Всередину нас не пустили. Пляшку місцевого вина ми купили та випили — типовий іспанський червоний сухар.
3. Якась церковна споруда, що явно слугувала і частиною фортифікацій.
4. Приміщення одразу за головною брамою — тією, що на першому кадрі. За порталом — клуатр монастиря.
5.
6. Клуатр.
7. Нагадало абатство у містечку Баталья в Португалії.
8. Готичні стрільчасті арки.
9. Криниця.
10.
11. Споруда над криницею в клуатрі називається ківорій.
12. 
13. Велика зала на другому рівні монастиря.
14.
15. Герби на розі.
16. Клуатр з другого рівня.
17. Церква монастиря, на жаль, була зачинена. Я не зрозумів, чи то у зв’язку із реставраційними роботами, чи через COVID, чи через якісь івенти, але всередину не впускали. Ну, так і буде.
18.
19. Зимове сонце.
20. Трапезна.
21.
22. А ось ця частина абатства взагалі не схожа на релігійну споруду — типовий замок.
23.
24.
25. Тут розміщений музей абатства.
26.
27.
28. Заєць!
Ось, приміром, порцеляновий песик, що прикрашує спальню в моїй мебльованій квартирі. Сам він білий. Очі в нього блакитні. Писочок ніжно-рожевий, з чорними крапочками. Голівку він держить неприродно прямо, вираз у нього по-ідіотському блаженно-ласкавий. Мені він не подобається. Як мистецький твір він мене просто-таки дратує. Мої легковажні приятелі глузують із нього, і навіть сама господиня не любить його, а виправдовується тим, що прийняти його незручно, бо це, мовляв, тітусин подарунок.
Але більш ніж імовірно, що через двісті років цього песика — з відбитими лапками й хвостом — звідкись відкопають, і продадуть як старовинну порцеляну, і поставлять у засклену шафку. І люди ходитимуть кругом та вихвалятимуть його, дивуючись ніжному кольорові писка та розмірковуючи про те, який, напевне, гарний був загублений кінчик хвоста.
29. Капітель колони із різьбленням по каменю.
30.
31. Ще один канонічний вид на монастир Поблет.
