Серед моїх численних недоликів є любов до музеїв природознавства. Опудала бідних пташок і білочок я не люблю, банки з блідими карасями в формаліні — теж, але кал, але уроди! динозаври, але усіляки викопні тварюки! Словом, Валенсійський музей природознавства я уникнути ніяк не міг.
У холі музею відвідувачів зустрічає нильский крокодил, змонтований на стіні.
2. Насправді Валенсійський музей природознавства може похвастатися дуже крутою колекцією південно-американських викопних ссавців. Перлина колекції — скелет мегатерія.
3. Мегатерій — це такий здоровезний вимерлий лінивець, тільки наземний. Наземний, бо в довжину тварюка досягала 6 метрів і 4 вгору, важила до чотирьох тон, пазурами могла поцарапати любу каменюку.
4. До цього бачив мегатерія у Королівському музеї Онтаріо, але цей екземпляр більш вражаючий.
5. Репліка голови. Можна мацати.
Взагалі фауна Південної Америки до виникнення Панамського перішійку — це окремий світ, не такий фантастичний, як сумчасті та клоачні Австралії, але теж нічого. Екологічні ніши, зайняті копитними, гризунами та заяцями, тут опанували ксенартри та нотоунгуляти. На жаль, вони майже поголовно програли конкурентам з півночі. Ну а тих, хто зміг витримати конкуренцію, добили люди. Звісно, криптозоологи колекціонують легенди, ніби мегатерії до сьогодні вбачаються індіанцям у лісах Амазонії, але це з серії “ще ніхто не бачив Лох-Неське чудовисько тверезим”.
Втім, до речі, існує один представник фауни Південної Америки, який не тільки вижив під тиском чужинців, але розповсюдився на територію Північної Америки. Це опосум.
6. Ну а цей скелет належав скелододону — теж гигантському лінивцю, але меньшому за мегатерія. Мегатерій стовбичив на задніх лапах, родичі скелододона паслися у пампі в траві.
7. Кігті в тварюки теж норм.
8. Череп токсодона — нотоунгулятьського аналога бегемота. (Або носоріга, тут неясно.) Позаду — череп мезотерія, нотоунгулятської вівці (втім, інколи його зображють у вигляді якогось пекельного зайця на стероїдах).
9. Еутатус — гигантський ханукальний броненосець. Нажаль, я не сфотографував власне його броню. До речі, стаття вікіпедії про нього проілюстрована фото саме експоната, яким володіє Валенсійський музей природознавства.
10. В музей привели групу школярів, довелося поквапитися, так би я там довго зависав.
11. Крім колекції з Південної Америки, цікавого не дуже багато. Є зал з динозаврами.
12. Але маю сильну підозру, що цей аллозавр і його кумпанство — репліки.
Власне, на цьому про Валенсійський музей природознавства все, але маю ще пару фото в тему.
13. Це фото з Музея науки принца Феліпе. Музей велетенський і дуже дивний. Я, власне, не зміг зрозуміти концепцію. Там показували і бойові винищувачи, і ферму мурах. Багато текстової інформації — не розумію, нащо це показівати в музеї, книжка краще. Є багато типу інтерактивних штук, але дивної природи. Я очікував щось типу “проведи фізичний досвід і відчуй силу Коріолісу власними руками”, а отримав “потягни за мотузку… Витяг? Всі 20 метрів? Саме такої довжини кішкивник дорослої людини”. Коротше кажучи, не сподобалося взагалі. А ось опудало австралопітека — прям чудове.
14. Другий додатковий кадр зроблений у церкві Королівської семінарії Тіла Христового, яку я, звичайно, одразу назвав “Церква пресвятого крокодила”.
Цей крокодил має власну назву “El Dragón del Patriarca”, і історія у нього така. За життя ця тушка належала крокодилу гострорилому (або ж крокодилу американському), якого Гаспар де Сун’їга і Акеведо, маркіз Монтерея і віце-король Перу, прислав в подарунок Хуану де Рівері, віце-королю королівства Валенсія, за сумісництвом архієпископу Валенсії і власнику титулу “Патріарх Антиохійський” (католицької церкви, зрозуміло). Крокодил отримав власне ім’я “Лепанто” на честь перемоги християнського флоту на османським. Помер крокодил 1606 року, після чого архієпископ зробив з нього опудало, поклеїв ярлики готелів і закордонних спиртних напоїв і помістив при вході у засновану ним у 1586 році в старому місті Валенсії церкву.
З плином часу історія крокодилу як диковинки з іншого боку океану забулася. Натомість виникла легенда, що в церкві виставлені мощі дракона, який терирозував в давні часи околиці Валенсії, доки його не вбив вагабонд з юдеїв. Цю історію під назвою “Dragó del Patriarca” популярізував у свої книжці місцевий письменник Віценте Бласко Ібан’єз. В деяких джерелах ідуть далі і стверджують, що дракона переміг особисто святий Юрій.
І тут я бачу посмішку засновників музею природознавства, яки помістили на стіну опудало крокодила в риму іншому крокодилу, що вже 400 років збирає пил у церкві Тіла Христового.
